Анотація «Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь
Погляд на війну очима молодого військового, який проводить паралелі між зображенням війни від всесвітньовідомих класиків і реальністю російсько-українського протистояння, показуючи, що це зовсім різні речі — війна заради пригоди, як, наприклад, було з Гемінґвеєм, і війна за виживання своєї нації. Артур Дронь ділиться власним досвідом і спогадами про побратимів, розмовами з ними, своїми снами, подіями, думками щодо віри, страху, надії, любові, братерства. Ця книга терапевтична як для автора, так і для читачів. Воїни можуть упізнати в описаних ситуаціях і словах себе, а цивільні — трішки краще зрозуміти захисників, які ще зовсім недавно були такими ж цивільними й мали своє життя, але зробили вибір стати солдатами. Проте це не скасовує того, що вони досі мають мрії та звичайні людські прагнення, і про це варто пам’ятати всім, хто знаходиться у тилу.
Про книгу «Гемінґвей нічого не знає»
Автор наголошує на тому, що герої — не сталеві роботи, яким нічого не треба, лише воювати. Він розмірковує про саме сприйняття героїзму в суспільстві, де герой повинен лише перемагати, бути постійно сильним, не вимагає змін і не має права на помилку. Проте багато хто може лише захоплюватися героями, а займати місце поряд з ними не поспішає. Автор говорить про відому фразу «Герої не вмирають», вказуючи на її шкідливий вплив, адже вони таки вмирають, проте цьому можна спробувати запобігти, якщо ті, хто ще не взяв свою відповідальність за захист країни, зроблять це. Адже й героям потрібен перепочинок.
Збірка есеїв «Гемінґвей нічого не знає» є прозовим дебютом українського поета та ветерана російсько-української війни Артура Дроня. Він створив її під час перебування на лікуванні після важкого поранення. Автор пише просто, чесно, іноді жорстко, не прикрашаючи реальності, не ховаючи емоцій, болю та люті. Артур Дронь не лише описує досвід, а й критично осмислює попередню літературу про війну, написану Еріхом Марією Ремарком, Ернстом Юнґером, Івліном Во, Томасом Кініллі, Куртом Воннеґутом і, звісно, Ернестом Гемінґвеєм, порівнюючи їхній погляд і досвід із сучасною війною і досвідом українських воїнів.
Література є однією із головних тем у цій книзі. Автор пропонує створити нову літературу, яка, буде антивоєнною, але не антимілітарною, відрізнятиме агресора від оборонця, не засуджуватиме зброю, а засуджуватиме напад. Зважаючи на історію і поточну ситуацію, письменник наголошує, що українська культура має відмовитися від безумовного пацифізму і вести відповідальну розмову про мілітарні питання. Він без цензури розповідає про воєнні злочини росіян, підкреслюючи важливість пам’яті, щоб все це не забулося, як і жертва тих, хто втратив час, здоров’я чи навіть життя. Ця книга — чесна розповідь звичайної людини, яка стала солдатом, її страхи, біль і гнів, її любов, натхнення і надії. Збірку варто прочитати всім українцям, щоб стати трішки ближче до розуміння того, що відчувають воїни.
